Так починається ранок:

Мій друг Павло прокидається зранку. Ще добре не очунявши зі сну він береться до читання Святого Письма. Час від часу відводить очі від книги, на мить застановляється і вголос промовляє: «Господи дай нам великої багатої мудрості». Після цього Павло прочиняє двері своєї кімнати і прямує до кухні. Побачивши там мене та інших дівчат, посміхається, підходить і  кожній каже комплімент: «Ти сьогодні дуже красива», «Ти цвітеш, як червона троянда. Тобі треба у це вірити», «Ти сьогодні божественна». А ще настановляє: «А хмуритися тобі не можна, сутулитися теж не можна». Кожна із нас після таких приємних слів розквітає у посмішці. Нам справді пощастило. Багато хто, мабуть, мріє про такого гарного друга. Та Павло не лицар зі середньовіччя, який дивовижним чином потрапив у наш час. Він – хлопець з розумовою неповносправністю. І нагодою для компліментів не було свято 8 березня. Так починається звичний ранок в будиночку спільноти «Лярш-Ковчег».

Перші кроки 

Перенесімося ж у час двадцятирічної давності, коли із міжнародного «Ляршу» до України приїхала канадійка українського походження Зеня Кушпета. Мури і колючі дроти Радянського Союзу були розірвані. Та довкола все ще залишалася велика темрява страху і неприйняття. Особливо це стосувалося людей з розумовою неповносправністю. Вони або перебували закритими від людського ока в спеціалізованих закладах, або залишалися  у чотирьох стінах своїх домівок, які часто ставали для них своєрідною в’язницею. Поза нею світ не існував і вони не існували для світу. Адже, коли в батьків народжувалося  малятко з розумовою неповносправністю, ще в пологовому будинку лікарі рекомендували віддати його в сиротинець, а народити собі іншу «нормальну» дитину. Коли в батьків таки ставало мужності прийняти дитину, то часто вони її ховали від друзів, рідних, сусідів. Адже нерідко вона ставала об’єктом глузувань та зверхнього ставлення оточуючих. У цьому суспільстві не було місця ані для Павла, ані для інших людей з розумовою неповносправністю. На той час у світі «Лярш» вже існував майже тридцять років.

Побачивши таку ситуацію в Україні, Зеня взялася вишукувати при церковних  парафіях сім’ї, в яких були люди з особливими потребами, а також молодь, яка б хотіла дружити із ними. Так були створені осередки «Віри і світла», при яких і відкривалися перші майстерні. Тут друзі з асистентами виготовляли різні вироби з бісеру, іконки, листівки, свічки, а також молилися, святкували Дні народження та іменини. І головне –дружили. З кожним роком кількість людей у спільноті зростала. 2008 року ці майстерні та координуючий їх центр були прийняті в міжнародну спільноту «Ляршу».  А у 2011 році відкрили будиночок «Ляршу», де разом дружать і живуть друзі (так називають у «Лярші» людей з розумовою неповносправністю) та асистенти.

Назустріч мрії

«Я собі назбираю гроші, куплю акордеон і буду музикантом, буду грати», - усміхаючись каже Мирон, проводячи у повітрі пальцями так, наче він уже бачить той акордеон у своїх руках і наче чує його перші звуки. «А я вмію гарно танцювати вальс і хочу ще щось навчитися танцювати», - каже Василь. «А ти про що мрієш?» - питаю Оленку. «Я б хотіла бути кухарем і працювати в якомусь кафе». «А я... я хочу женитися», - впевнено каже Віталік, відразу звертаючись до мене із діловою пропозицією: «Зробіть мені вісілє». У кожного з наших друзів із «Ляршу» є свої мрії. І ці мрії дуже людські та звичайні, подібні до мрій кожного з нас: реалізувати свої таланти, займатися улюбленою справою, мати сім’ю, гарно проводити час із друзями. Це все те, що дозволяє людині відчувати власну гідність, почуватися щасливою. Й цьогорічне святкування п’ятирічного ювілею «Ляршу» в Україні  є святкуванням однієї із мрій, що здійснилася. Адже саме в цій спільноті як друзі, так і асистенти, волонтери знайшли справжню дружбу. Кордони нерозуміння, неприйняття та самотності стерлися. І кожен відкрив для себе, якою прекрасною та багатою на різні дари є інша людина.

Запрошення до дружби

Спільнота «Ляршу» є свідомою того, що вона не може об’єднати у собі всіх людей з розумовою неповносправністю. Бо їх є дуже багато як в Україні, так і світі. Але, як твердить її засновник Жан Ваньє, вона є знаком для всіх людей, своєрідним запрошенням до дружби без кордонів, до дружби з тими людьми, які є в дечому іншими від нас. Але саме у цьому іншому і криється їхня неповторність та дари: дар відкритості, прийняття, щирості, вірності, простоти. Якщо ви станете другом хоча б одній людині з особливими потребами, то вона наповнить цими дарами й ваше серце. Разом ви зможете хоч трішечки змінювати цей світ на краще та пробуджувати у ньому ранок надії і любові.